Розділ 23
У нашому домі запахло святом. Мєлкій тягав із комори коробки з іграшками, а хазяйка діставала зі скрині в’язану шкарпетку для подарунків. А я? Я, звісно, зайняв найважливіше місце — посеред кімнати, де мала стояти новорічна ялинка.
"Філіп, відійди! Нам сюди ялинку ставити," — сказав хазяїн. Але хіба я можу просто так віддати стратегічний пункт? Ні! Я розтягнувся, як цар на троні, і вдавав, що нічого не чую.
Та ялинку все одно поставили. Величезну, блискучу, пахучу! Спочатку я її оглянув. Нічого, міцна. Потім зробив тест на підйом: трохи подряпав стовбур, підстрибнув і зачепився за нижню гілку. "Філіп, злазь негайно!" — кричала хазяйка. А Мєлкій сміявся так, що аж упустив коробку з кульками.
Кульки — це особливий вид магії. Вони котяться, дзеленчать, а деякі ще й ламаються. Отак я випадково розбив одну лапою, перевіряючи якість скла. Хазяїн сварився, але я бачив, що в душі він захоплюється моєю сміливістю.
А ще приїхала Лізка — сусідська кішка. Її хазяйка попросила доглянути на час свят. Лізка одразу заявила свої права на ялинку, почала нюхати гілки й пихато мурчати. "Це моє дерево!" — сказав я своїм виглядом і пішов демонстративно валятися в мішурі.
Мєлкій тим часом вирішив прикрасити Лізку. Він причепив їй на хвіст маленький дзвоник, і тепер вона ходила по квартирі, як новорічний дзвін. Я реготав. Правда, Лізці це не сподобалося, і вона сховалася під диван.
Святкова підготовка завершилася, коли ми запалили гірлянду. О, як це красиво! Я намагався зловити лапою світло, але воно щоразу зникало. Мєлкій сказав, що я "ловлю магію". Може й так.
А потім, уночі, я залишився наодинці з ялинкою. Тихенько видерся на верхню гілку, бо хотів роздивитися зірку ближче. Але вона була слизькою... І, скажу вам чесно, зірки падають разом із котами! Добре, що мішура пом’якшила приземлення.
Наступного ранку хазяї сміялися, побачивши, як я лежу в коробці від прикрас, а поруч — перекошена ялинка. Лізка сиділа поруч і зробила вигляд, що це вона мене попереджала.
А я знав, що свято вдалося. Бо що за Різдво без пригод?
